Куди котяться бурхливі хвилі з білими баранцями і звідки вони беруться? Яка їхня природа? Ось на всі ці запитання та ще на багато інших Мумі-тато намагався знайти відповідь, але це було неймовірно важко. Він втомився і, відійшовши від наукового стилю викладу, написав: «Острів не має мостів і не обгороджений парканом, тож нікого не можна замкнути на острові чи випустити з нього. А це означає, що почуваєшся тут… Гм…» Мумі-тато грубою чорною рискою перекреслив останній запис і перейшов до тоненького розділу «Факти».
У його голові виринула запаморочлива думка, що море не підкоряється жодним законам, але він її поквапно прогнав. Тато прагнув збагнути море, щоб любити його й зберегти повагу до самого себе.
Доки Мумі-тато ламав голову над своїми теоріями, Мумі-мама щораз далі входила до свого садка. Вона зауважила купу дрібничок, які варто було перемалювати заново. Поступово Мама настільки осміліла, що ховалася за стовбурами дерев лише тоді, як чула скрип сходів. Помітивши, що, ступаючи на стіну, вона стає завбільшки з кавник, Мама намалювала у садку купу маленьких мамів та той випадок, якби хтось із родини її таки помітив. Якщо завмерти і не ворушитися, ніхто й не здогадається, котра з мам на стіні справжня.
— У вас манія величі, — зробила висновок Маленька Мю. — Чому б вам не намалювати когось із нас, а то лише Мама і Мама…
— Ви ж на острові… — відповіла Мама.
Вона поцікавилася у Мумі-троля про родинне свято на його галявинці, але синок щось пробурмотів і вислизнув з дому.