А одного надвечір’я, коли промені призахідного сонця впали на стіну, Мумі-мама намалювали кутик ґанку. На ту мить нагодився Тато.
— А гори не малюватимеш? — запитав він, розглядаючи Мамину роботу.
— Там немає гір, — неуважно відповіла Мама. Вона саме виводила пензлем поруччя ґанку, а це дуже важко зробити так, щоб штахетини не скособочилися.
— А що це там — небокрай? — не вгавав Тато.
Мама підвела погляд.
— Ні, — заперечила вона. — Блакитний ґанок… І моря тут теж немає.