Покинувши берег розбитих мрій і свого човна на ньому, мама і Тато увійшли до осикового гаю. Тут Тато зупинився:
— Прокласти порядну дорогу тут не вдасться. Я вже робив таку спробу… Камені надто великі. Наглядач маяка давно би проклав її, якби це було можливо. І причал збудував би…
— Може, цей острів опирається змінам, — обережно зауважила Мумі-мама. — Він такий, як є. У нашій Долині було дещо простіше… У кожному разі я таки спробую закласти садок… Але трохи вище…
Мумі-тато промовчав.
— Та й у самому маяку роботи непочатий край, — вела далі Мама. — Можна змайструвати полички. Гарні меблі… Правда ж? Полагодити ці жахливі сходи… і стелю… Ти й сам знаєш…
«Не хочу нічого лагодити, — думав собі Тато. — Не хочу чистити неводи від водоростей… Я прагну споруджувати щось велике і визначне. Мені так цього хочеться, але я не знаю… О, як неймовірно важко бути Татом!»