Вони рушили далі, до маяка. Мумі-троль бачив, як Тато і Мама зникли з очей, піднімаючись угору схилом, хвости безвольно волочилися за ними услід.
Над горою, де стояв маяк, сяяла усіма своїми барвами обламана веселка. Просто у Мумі-троля на очах вона почала бліднути, і йому враз зблиснула в голові думка, що страшенно важливо потрапити на любу його серцю галявинку, доки веселка ще не згасла. Він сторчголов кинувся до ялинника, упав на живіт і поповз у хащі.
Тепер галявинка належала йому. За похмурої погоди вона була нічим не гірша, ніж у сонячному промінні. Поміж гілками мерехтіло павутиння, посріблене краплинками дощу. Тут було цілком тихо, хоча островом гуляв вітер. І жодної мурахи… Ані одної!
Може, вони лише заховалися від дощу… Мумі-троль заходився нетерпляче висмикувати обома лапами траву. Звідкілясь знову взявся отой дивний запах гасу. Ось вони, полчища мурах, але… мертвих, покручених… Жахлива картина! Тут трапилося жахливе убивство, і жодній мурасі не пощастило врятуватися. Усі захлинулися гасом.
Мумі-троль підвівся, його немов громом ударило: «Це моя вина! Я мав би здогадатися… Мю не з тих, хто буде переконувати, вона вдається до радикальних дій і забирається геть! Що ж мені робити? Що робити?»
Мумі-троль сидів, розгойдуючись туди й сюди, на галявинці, яка тепер цілком, неподільно й навічно належала йому; запах гасу обволікав його з усіх боків. Він міцно в’ївся в хутро, Мумі-троль відчував прикрий запах усю дорогу додому, йому здавалося, що тепер він уже ніколи не позбудеться цього смороду.