А ось з’явилися й вони. Ген далеко, внизу, схожі на мурашок. Тато з Мумі-тролем волокли за собою стільки, скільки змогли взяти; вони вийшли з вільхових хащ і вступили у тінь від маяка, а там стали ще крихітнішими. Ось три білі цяточки зупинилися і задерли мордочки, щоб поглянути угору.
— Який він великий, — здригнувшись, мовила Мумі-мама.
— Великий? — вигукнув Тато. — Та він велетенський! Ймовірно, найбільший маяк у світі! Уявляєте, це найостанніший острів, за ним ніхто більше не живе, далі — лише море! Ми дивимося морю просто у вічі, а далеко позаду нас живуть усі інші, так би мовити, приземлені мешканці шхер. Хіба не приємна думка?
— Ще й яка приємна, тату! — підтримав Мумі-троль.
— Можна мені трішки понести кошика? — запитала Мумі-мама.
— Ні-ні-ні! — заперечив Мумі-тато. — Ти нічого не нестимеш. Просто увійдеш до своєї нової господи.