«У кожному разі, він мій, — міркував Мумі-тато, запалюючи люльку. — Я завоюю його. Подарую своїй родині і скажу: „Ось тут наша домівка. Тут нам не загрожуватиме жодна небезпека!“»
Маленька Мю сиділа на східцях маяка, спостерігаючи за тим, як надходить світанок. Острів лежав перед нею у присмерку, нагадуючи велетенського сірого кота, який простяг лапи з випущеними кігтями: передні спочивали у морі, а хвіст довгим вузьким мисом хлюпався далеко позаду. Кіт настовбурчував хутро, але очі ховав.
— Ха! — вигукнула Маленька Мю. — Це не звичайний острів! Він занурюється у море зовсім не так, як інші острови… Тут ще закрутяться події! Гарантую!
Вона обійняла себе лапками й налаштувалася чекати. Ось з моря виплив сонячний диск. Острів замерехтів барвистими світлотінями, набрав виразних обрисів і сховав кігті. Усе навколо виблискувало, над мисом витали у високості крейдяно-білі морські птахи. Кіт зник.
Зате уздовж острова аж до берега з прив’язаним човном пролягла широкою темною смугою тінь маяка.