Маленька Мю блукала десь, як завжди, нічим не переймаючись, але то не біда. Вона, судячи з усього, найліпше з-поміж усіх давала собі раду. Усе йшло начебто добре.
Мумі-троль бачив, як Мама переверталася з боку на бік на мокрому матраці, доки нарешті вмостилася, глибоко зітхнула й поринула в сон. З усього незвичного на цьому острові найдивнішим було те, що Мама відразу заснула на новому місці, не розпакувавши речі, не постеливши дітям і не роздавши усім карамельок. Вона навіть забула на піску свою торбинку. Це лякало, та водночас підбадьорювало, бо означало зміни в житті, а не лише пригоду…
Мумі-троль підняв мордочку й визирнув з-під вітрила. Надворі на чатах сидів Тато з штормовим ліхтарем поперед себе. Татова тінь була дуже великою і довгою. Та й увесь Тато видавався набагато більшим, ніж звичайно. Мумі-троль знову згорнувся клубочком, підтягнувши лапки під теплий животик. Блакитні, мов нічне море, сни заколисали його.
Наставав ранок. Тато перебував наодинці зі своїм островом, який з кожною годиною щораз більше належав йому. Та ось небо зблідло, перед ним здіймалася гора зі стрімкими схилами, а за нею виднівся маяк. Величезний і чорний, він вимальовувався на тлі сірого неба, набагато більший, ніж Тато собі його уявляв. То була саме та передсвітанкова пора, коли все навколо викликає у самотньої істоти, котра сидить на чатах, відчуття розгубленості та небезпеки.
Мумі-тато загасив ліхтаря, і берег поринув у сутінь. Тато не хотів, щоб маяк помітив його завчасу. З моря повіяв холодний вітер. Десь за островом ячало морське птаство.
Маяк дедалі вище здіймався перед Татом, який стояв на березі. Він дуже нагадував модель маяка, котру Тато не встиг завершити. Тепер Тато Мумі-троля бачив, що дах він мав не такий шпичастий, як гадалося, та й поруччя не було. Тато довго оглядав темну покинуту споруду, аж доки маяк поступово став меншати і, зрештою, вмістився в його уяві між думками та колишніми образами.