І вмить пропав.
Нюхмумрик почухав потилицю.
— Отак, — мовив він. — Отакої… Он воно як…
Він ліг горілиць у мох і задивився у весняне небо — блакитне просто над головою й зеленкувате, наче море, понад кронами дерев. Десь під капелюхом заворушилася його мелодія, у якій було сподівання, трохи більше весняної мрійливості, а найбільше — нестримної радості від самотності.
Жахлива історія