Майже наймолодший Мудрик скрадався вздовж паркану. Часом він завмирав, розглядаючи крізь штахети ворога, а тоді крався далі. За ним повз його ще менший братчик.
Добравшись до грядок з яриною, Мудрик ліг на живіт і, звиваючись, поповз поміж листками зеленого салату. То була єдина можливість. Ворог мав усюди своїх нишпорок, навіть у повітрі.
— Я почорнів, — заскиглив братчик.
— Замовкни, якщо тобі життя дороге! — шепнув Мудрик. — Чого ж ти сподівався від торф’яного болота? Поголубіти?
— Це не болото, а салат, — заперечив братчик.
— Ти дуже скоро станеш дорослим, якщо й далі так будеш поводитися, — сердився Мудрик. — Таким, як мама і тато. Так тобі й треба! Будеш чути і бачити, як чують і бачать усі, тобто нічого не чутимеш і не бачитимеш. Тут тобі й капець!