«Таємниця їхнього життя якось пов’язана з грозою, — здогадався Тато. — Це грозу вони шукають і про неї мріють…»
Над островом спустилася пітьма, білі блискавки з грізним шипінням прямовисно впивалися у скелі. Удалині над морем шаленів вітер, його завивання чулося щораз ближче. І враз луснув грім. То була найжахливіша гроза у житті Мумі-тата. Здавалося, немов важкі вози з камінням котилися, гуркочучи, то в один бік, то в інший, а тоді налетів вітер і жбурнув Тата в траву. Отак він сидів у траві, притримуючи лапами капелюха, а буря пронизувала його наскрізь. І раптом подумав: «О ні! Що це зі мною діється? Я ж не гатіфнат… Я Тато Мумі-троля! Що я тут роблю?!»
Тато глянув на гатіфнатів і раптом із швидкістю блискавки все збагнув. Він збагнув, що вселити життя в гатіфнатів може тільки велика, могутня гроза, яка надовго заряджала їх електрикою. А без грози вони мізерні та безпомічні. Нічого не відчувають, нічого не думають, лише шукають, шукають, шукають… Але, зарядившись, вони сповнювалися життєвими силами і ставали здатними на великі й сильні почуття.
Оцього вони, мабуть, і прагнули! Можливо, самі притягували грозу, збираючись великими громадами…
«Напевно, так воно і є, — міркував Мумі-тато. — Бідолашні гатіфнати! А я сидів собі на березі своєї затоки, гадаючи, що вони такі надзвичайні та волелюбні тільки тому, що мовчать і пливуть собі куди очі дивляться. Їм нема про що говорити, і мандрівка їхня не має мети…»
Тієї миті розчахнулися хмари, і на них впала злива, біла та іскриста при світлі блискавиць.