Мумі-тато підхопився на рівні ноги, його очі знову стали синіми, як колись.
— Я йду додому! — закричав він. — Негайно!
Він бадьоро задер носа і, нап’явши капелюха на вуха, подався на берег, застрибнув до одного з білих човнів, підняв вітрило і без страху вирушив просто в розбурхане море.
Тато знову став самим собою, до нього повернулися колишні думки про розмаїті речі та явища, і він затужив за домівкою.
«Хіба можна собі таке уявити: ніколи не радіти й не розчаровуватися, — думав Мумі-тато, сидячи у човні, який летів крізь шторм. — Ніколи нікого не любити, ні на кого не сердитися і нікого не прощати. Не спати і не мерзнути, ніколи не помилятися, не страждати від болю у животі і не відчувати полегші від одужання, не святкувати день народження, не пити пива, не мати нечистого сумління…