— Привіт! Ото несподіванка! Не вірю своїм очам!
— У що ти мав би повірити? — буркнула пані Гемулева, вибираючи зі своєї парасолі рештки гуляшу.
— Що порятую тітоньку, — вигукнув я схвильовано. — Тобто я хотів сказати, що ви, тітонько, будете врятовані мною… До речі, чи одержали ви мого прощального листа?
— Я не твоя тітонька, — втомлено мовила пані Гемулева. — І жодного листа я не одержувала. Ти, напевно, забув наклеїти поштову марку. Або написав неправильну адресу. Або забув його відіслати. Хоча сумніви беруть, чи умієш ти взагалі писати… — вона поправила на голові капелюшок і вже лагідніше визнала: — Але плавати умієш!
— Ви знайомі? — обережно поцікавився Потішник.
— Ні, — заперечила пані Гемулева. — Я рідна тітка тієї пані Гемулевої. Хто це розквацяв ґаляретку по всій підлозі? Ану, вусатий, подай мені ганчірку, я поприбираю!