— Це Мара, — сказав Потішник. — Нинішньої ночі вийде на полювання. Чуєте, співає свою мисливську пісню!
— Вона уміє плавати? — запитав я.
— Хтозна… — відповів Фредріксон.
Мара полювала у горах. Такого самотнього виття мені ще ніколи не доводилося чути. Голос її то віддалявся, то чувся ближче — і нарешті пропав… Однак тиша тепер видавалася ще моторошнішою. Мимоволі уявлялося, як її тінь пливе над землею у примарному сяєві місяця, що саме сходив.
На палубі похолодніло.
— Дивіться! — скрикнув Потішник.