— Не можу сказати, таємниця, — відповів Фредріксон.
Верть так розхвилювався, що застрибав з ноги на ногу, мотузка, що нею було обв’язано скриньку, розв’язалася і впала у мох, а за нею посипався долі увесь його скарб: мідні спіральки, гумова підв’язка для шкарпеток, сережки, подвійні розетки, слоїки, сушені жаби, стругачки для сиру, цигаркові недопалки, купа ґудзиків та ще відкривачка для мінеральної води.
— Ну-ну, не біда, — заспокоїв родича Фредріксон, підбираючи речі з землі.
— Я мав колись таку добру мотузку, але вона десь загубилася… — виправдовувався Верть. — Вибачте!
Фредріксон вийняв з кишені шматок мотузки, обмотав ним скриньку, і вони пішли далі. По Фредріксонових вухах видно було, що його переповнювала загадкова схвильованість. Нарешті він спинився перед хащами ліщини, обернувся і довго не зводив з нас уважного погляду.
— Оце тут твоя таємниця? — шанобливо прошепотів Верть.