Фредріксон кивнув.
Ми в урочистій тиші полізли у ліщинові чагарі і враз опинилися на галявині. Посеред галявини стояв корабель, великий корабель!
Він був широкий, міцний і такий надійний, як сам Фредріксон. Я зовсім не знався на кораблях, але одразу ж гостро відчув, так би мовити, суть корабельної ідеї. Моє спрагле пригод серце голосно загупало у грудях, я відчув запах ще не знаної досі свободи. Водночас я уявив собі, як Фредріксон вимріював собі цього корабля, бачив внутрішнім зором, як він проектував його, робив креслення, а потім щоранку приходив на галявину і будував свою мрію. Будівництво мало забрати у нього страшенно багато часу, але він нікому не зрадив своєї таємниці, навіть Вертеві нічого не сказав. Раптом мене огорнув смуток. Тихим голосом я запитав:
— Як ти назвав судно?
— «Морська Серенада», — відповів Фредріксон. — «Морська Серенада» — то назва поетичної збірки мого покійного брата. Напис має бути зроблений ультрамариновою фарбою.