— Ми не маємо часу! Бачиш, бавимося! — защебетали птахи у відповідь, пірнаючи сторчголов у зелену гущавину.
Я увійшов у лісові хащі. Мох був теплий і м’який на дотик, але під папороттю залягала глибока тінь. Навкруги метушилися рої комашок, що літали та повзали, — проте були вони надто маленькі, щоб починати з ними поважні розмови. За якийсь час мені зустрілася літнього віку їжачиха, яка глянцювала горіхову шкаралущу.
— Доброго ранку! — привітався я. — Я самотній утікач, що народився за цілковито незвичайного розташування зір.
— Он як, — буркнула їжачиха, анітрохи не зацікавившись. — Не бачиш, я працюю. Роблю мисочку для квасного молока.
— Справді? — від тих слів я одразу відчув голод. — Кому належить ця чудова місцина?
— Нікому зокрема! Усім! — знизала плечима їжачиха.