Насамперед я виїв повидло з дині і викинув геть слоїк. У мене не залишилося нічого, що я міг би назвати своєю власністю. А ще в мене не зосталося жодних зобов’язань та старих звичок, бо ж усе тепер було нове! Я почувався таким щасливим, як ніколи!
Незвичайне піднесення духу протрималося до самого вечора. Я був настільки переповнений усвідомленням самого себе та своєї свободи, що смеркання мене анітрохи не занепокоїло. Я наспівував складену мною ж пісню, де всі слова були страшенно вагомими (на жаль, пісня забулася), і простував назустріч ночі.
Вітер ніс зі собою якийсь незнайомий приємний запах, сповнюючи мене передчуттям чогось незвіданого. Тоді я ще не знав, що то були пахощі лісу — духмяного моху, папороті та тисяч величезних дерев. Утомившись, я скрутився калачиком на землі, заховавши під животом змерзлі лапки. Можливо, я й не закладатиму притулок для безпритульних гемуленят. Вони, зрештою, трапляються надзвичайно рідко. Якийсь час я лежав і розмірковував над тим, чи не ліпшими були би лаври шукача пригод, аніж знаменитості. Урешті-решт вирішив стати знаменитим шукачем пригод. І ще встиг подумати перед тим, як заснути: нехай уже завтра!
Прокинувся я у цілковито новому зеленому світі. Моє здивування легко зрозуміти, бо ж мені ніколи перед тим не доводилося бачити дерев. Запаморочливо високі, прямі, мов списи, вони підпирали зелене склепіння. Листя ледь шелестіло, виблискуючи у сонячних променях, радісно галасували, шугаючи поміж дерев, птахи. Довелося трохи постояти на голові, щоб зібратися з думками. А тоді я загукав:
— Доброго ранку! Чиє це таке гарне місце? Гемулі, сподіваюся, тут не водяться?