Чмих промовчав. Його вусики настовбурчилися від радісного передчуття, а страх минув без сліду.
Тепер вони чапали дикою ущелиною, дно якої помережали глибокі ритвини. Тут панував присмерк, безлюддя і моторошна тиша, мандрівники мимоволі розмовляли пошепки.
— Обережно, — тихо застеріг Нюхмумрик. — Це тут.
Вони нахилилися і зазирнули до тісної розколини, на дні якої в останніх відблисках дня мерехтіли міріади червоних камінців — безліч крихітних комет у чорному всесвіті…
— І все це належить тобі? — затамувавши подих, прошепотів Чмих.