— Так, доки я тут мешкаю, — голос Нюхмумрика звучав безтурботно. — Мені належить усе, що я бачу і що тішить моє око. Усенька Земля, якщо хочеш…
— А собі можна щось узяти, як гадаєш? — очиці Чмиха мрійно блищали. — За них можна купити собі вітрильник або самокат…
— Бери, скільки хочеш! — засміявся Нюхмумрик. Чмих почав обережно спускатися у розколину. Він подряпав носа і кілька разів ледь не зірвався вниз, але вперто прокладав собі шлях.
Опинившись урешті на дні, важко перевів дух і заходився тремтячими лапами згрібати ґранати. Що там перли Мумі-троля у порівнянні з цією розкішшю! Мерехтлива купка невпинно росла.
Чмих, онімілий від щастя, відходив усе далі вглиб ущелини, підбираючи коштовності.
— Агов! — долинув згори голос Нюхмумрика. — Ти довго там будеш порпатися?