Він кинувся на свого поплічника з кулаками й учепився в нього зубами та пазурами. Приголомшений раптовим нападом, другий крилун обвив хоботом горлянку свого ще нещодавнього друга, і вони вдвох, ревучи і борюкаючись, звалилися майже з самої верхівки дерева на землю.
Крилун, що в мить приземлення опинився знизу, втрапив головою прямо на каменюку. Від страшного удару його щелепи мимохіть стислися й зуби мертвим хапом замкнулися на кадику другого крилуна. Обидві потвори за мить випустили дух.
Петяка трохи оговтався після падіння й почав вибиратися на волю.
Шнурівка на торбинці, в якій сидів горобчик, ще більше ослабла, і розв’язати її було нескладно.
Петяка випурхнув на волю. Він одразу впізнав рідні місця, рідне дерево, на гілці якого, в гніздечку, він колись вилупився з яйця й провів найщасливіші дні свого життя — безтурботні перші дні, сповнені теплом сонячним і маминим. Саме тут колись він став свідком загибелі своїх батьків. Петяка ніколи не зміг би забути той жахливий день, що закарбував у пам’яті пташеняти огидні постаті двох потворних убивць. Закарбував, щоб колись можна було впізнати їх і помститися.
Петяці вистачило одного погляду, щоб пересвідчитися: на землі лежали скорчені тіла тих самих, ненависних горобчикові крилунів.