Це були справжні потвори — напівмавпи-на-півкомахи з пиками й тілами макак, зі слонячими вухами, хоботами замість носів, прозорими крилами бабок і довгими та брудними коров’ячими хвостами.
Петяка востаннє з огидою глянув на мертвих химер і, піднявшись у небо, вирушив назад, на північ — шукати друзів.
У пастці
Радість Гаврика й Шмигуна не знала меж, коли за три дні важкої подорожі вони зустріли живого і неушкодженого Петяку.
Коли Джульєтта через невідому, можна сказати, загадкову (бо вірити у зраду дракониці заради кохання до Спарта друзі не хотіли) причину залишила їх, а горобець потрапив до лап крилунів, було вирішено продовжувати дорогу додому. Щоправда, Понтія вирядили наздоганяти Джульєтту й з’ясувати її подальші наміри. Бука ж і лепрехун уже четвертий день ішли до Міста лише удвох.
Гірко й прикро було одного дня втратити аж двох друзів. І коли на повернення Джульєтти ще були певні сподівання, то побачити живим Петяку ні Гаврик, ані Шмигун не чекали. Втім, у глибині душі обох змучених подорожніх несміливою іскоркою жевріла надія, що крилуни нічого не зроблять з горобчиком, а приправлять його в замок як цінного полоненого. А там… хтозна, може, й удалося б його визволити.