– Моя дитина... оцей хлопчик... Пан продав його!.. Онде його новий хазяїн,– промовила Еліза, показуючи на кентуккійський берег.– О містере Сімс, ви теж маєте синочка...
– Еге ж, маю,– відказав чоловік, грубувато лагідно тягнучи її на крутий берег.– До того ж ти справді хоробра дівчина. А мені такі до душі. ,
Коли вони вибрались нагору, чоловік спинився.
– Я б залюбки допоміг тобі,– сказав він,– та не маю де тебе прихистити. Найбільше, що я можу, це порадити тобі піти отуди...– І він показав на великий білий будинок, що стояв окремо від інших на головній вулиці містечка.– Іди туди, там живуть добрі люди. Нічого не бійся, вони тобі допоможуть – їм це не первина.
– Не знаю, як вам і дякувати,– зворушено мовила Еліза.
– Та пусте, нема за що,– відказав чоловік.– Нічого я такого не зробив.
– І дуже вас прошу, пане, не кажіть про мене нікому!
– Як тобі не сором, дівчино! За кого ти мене маєш? Певно, що не скажу,– відповів чоловік.– А тепер іди собі. Ти славна, розумна дівчина. Так, ти заслужила свою волю, отож матимеш її.