Істина була надто очевидна, і торговець, не маючи чим заперечити, мусив прикусити язика. Всі троє повернули назад і поїхали шукати пряму дорогу.
Через усі ті затримки вершники дісталися до прибережного містечка аж тоді, коли Елізин хлопчик уже чи не з годину спав у тамтешньому заїзді. Еліза стояла біля вікна й дивилася в інший бік, та Семові гострі очі помітили її ще здаля. Гейлі й Енді їхали трохи позаду. Одначе і в цю критичну мить Сем не розгубився: удавши, ніби в нього з голови здуло бриль, він голосно зойкнув, і Еліза злякано відсахнулась. Вершники чвалом промчали повз вікно і спинилися біля передніх дверей.
Елізі здалося, що за одну ту хвилю вона прожила тисячу життів. Кімнатка, в якій вона була, мала ще одні двері, що виходили до річки. Еліза схопила дитину і чимдуж збігла з ганку. Торговець побачив її лише тоді, коли вона вже зникала за прибережним схилом. Він зіскочив з коня і, голосно гукнувши до Сема й Енді, кинувся за нею, мов хорт за оленицею. Не тямлячи себе з жаху, Еліза мчала вперед, ледь торкаючись ногами землі, і за мить була вже біля самої води. Погоня наступала їй на п'яти. Вся напружившись у відчайдушному пориванні, вона дико вереснула і за одним стрибком перелетіла через каламутний потік, що вирував між берегом і кригою. То був шалений стрибок, можливий лише в нападі безумства чи розпачу. Гейлі, Сем і Енді аж скрикнули і мимоволі затулили обличчя руками.
Величезна зеленкувата крижина, на яку скочила Еліза, нахилилась і затріщала, та вона не затрималась на ній ані миті. З відчайдушним криком, гнана страхом і розпачем, вона перестрибувала з крижини на крижину,– спотикалася, мало не падала, ковзалась і знову зводилася на рівні ноги!.. Черевики злетіли в неї з ніг, від панчіх зосталися самі клапті, за кожним скоком на кризі лишалися криваві сліди, та вона нічого того не бачила, нічого не відчувала, аж доки перед її очима невиразно, мов уві сні, забовванів протилежний берег, і якийсь чоловік допоміг їй вийти на суходіл.
– Ну й хоробра ж ти, дівчино, хоч я й не знаю, хто ти! – захоплено мовив він.
Еліза впізнала його: той чоловік мав ферму в сусідстві з її колишньою домівкою.
– Ой містере Сімс! Рятуйте мене, благаю вас, рятуйте! Сховайте мене десь! – вигукнула вона.
– Овва, що я бачу! – здивувався чоловік.– Та це ж дівчина з маєтку Шелбі!