– Діти!..– раптом пролунав голос, і всі здригнулися.
То був дядько Том. Він тихо зайшов до кухні й стояв у дверях, слухаючи їхню балачку.
– Діти,– сказав він.– Ви самі не тямите, що кажете. Вічність – то страшне слово, жах навіть подумати. Не можна бажати вічної муки ні одній живій істоті.
– А ми й не бажаємо нікому, крім торговців людьми,– озвався Енді.– їм же всі цього бажають, тим проклятим лиходіям.
– Чи не волає проти них сама природа!–вигукнула тітонька Хлоя.– Хто ж, як не вони, одривають немовлят від материнських грудей! Хто, як не вони, забирають і продають малих діточок, що заходяться плачем і чіпляються за материну спідницю! Хто, як не вони, розлучають жінок з чоловіками, дарма що така розлука страшніша від смерті! – промовляла вона крізь сльози.– Та чи мучить їх хоч трішечки совість? Де там! Вони п'ють собі, смалять сигари, а до всього іншого їм байдужісінько! Та коли вже їх чорти не вхоплять, то на що ті чорти й годні?! – І тітонька Хлоя, затуливши обличчя подолом картатого фартуха, гірко заплакала...
– Я радий, що хазяїн не поїхав сьогодні зранку, як намірявся,–сказав Том.–Від цього мені було б куди важче на серці, ніж від того, що він мене продав. Йому воно, може, й нічого, а мені б таки добре краялось серце. Я ж знаю хазяїна змалечку. Та оце бачив його, і тепер мені легше змиритися із своєю недолею. Хазяїн не мав іншої ради, він вирішив правильно. От боюся тільки, що без мене все тут піде шкереберть. Хазяїн не вгледить за всім, як я, не дійде до кожної дрібниці. А слуги в нас хоч і добрі, проте страшенно безтурботні. Ось що мене непокоїть.
У цей час задзеленчав дзвоник, і Тома покликали до вітальні.
– Томе,– лагідно сказав йому господар,– я хочу, щоб ти знав: я поручився за тебе перед цим паном, і якщо тебе не буде на місці, коли ти йому знадобишся, мені доведеться заплатити йому тисячу доларів. Сьогодні він їде у своїх справах, і ти маєш цілий день вільний. Можеш піти собі куди хочеш, друже.