– Це ж справжня підлота! Нехай вони там кажуть, що хочуть, а це підлота, мерзота, ганьба! Якби я був дорослий, вони б ніколи цього не зробили, о ні! – промовляв Джордж, насилу тамуючи ридання.
– Паничу Джордж! Який же я радий! – мовив Том.– Мені було так тяжко їхати, не попрощавшися з вами. Ви собі й не уявляєте, який я радий!
Він ворухнув ногами, і Джордж побачив на ньому кайдани.
– Яка ганьба!–вигукнув він, стискаючи кулаки.–. Де він, цей негідник? Ось я йому зараз покажу!..
– Ні, ні, паничу Джордж! Не треба так кричати. Ви тільки дужче розлютите його, і тоді мені добра не ждати.
– Ну гаразд, не буду, коли вже ти просиш. Але ж подумати тільки – чи це не ганьба? Не послати по мене, не сказати ані слова! Коли б не Том Лінкольн, я б і досі нічого не знав. Ну та й завдав же я їм чосу, як приїхав додому, будь певен!
– Даремно ви так, паничу Джордж.
– Не можу я цього знести! Кажу ж тобі, це ганьба!.. А знаєш, дядечку Томе,– раптом мовив він, обернувшись спиною до кузні й прибравши таємничого вигляду,– я привіз тобі свій долар!