– Авжеж,– озвався Гейлі.–От тільки всі ці ваші добрі люди так і дивляться, щоб накивати п'ятами. Дурні, ті не тікають, бо навіть не тямлять, куди їх везеш. І нікчемним п'яницям теж на все начхати, їм навіть до вподоби всілякі переїзди. Зате оці ваші розумники їх аж ніяк не полюбляють. Спробуй лиш не накласти на них кайдани, то вони миттю ноги на плечі – і ходу. Це вже будьте певні.
– Воно так, пане,– мовив коваль, перебираючи своє знаряддя,– бояться тутешні негри тих плантацій на пониззі. А це правда, що вони там мруть, як мухи?
– Та мруть добряче. І повітря там їм не таке, і се, і те. Отож вони собі мруть, а торгівля наша процвітає, бо завжди попит є,– сказав Гейлі.
– І все таки жаль бере, коли подумаєш, що такого от доброго, сумирного чоловіка, як цей Том, везуть на пониззя і що він має сконати десь на цукровій плантації.
– Е ні, йому світить краща доля. Я дав слово добре з ним повестися. Влаштую його слугою в якусь поважну старосвітську родину, і нехай лиш він звикне до того повітря й мине пропасниці, то житиме так, як тамтешнім неграм і не снилося.
– Здається, він має тут жінку й дітей?
– Еге ж. Та дарма, знайде там собі іншу. Чого вже чого, а жіноцтва того на світі скрізь вистачає,– відказав Гейлі.
Поки точилася ця розмова, Том сидів у гіркій зажурі на візку перед дверима кузні. Раптом він зачув позад себе швидкий уривчастий стукіт кінських копит і не встиг отямитися з подиву, як юний панич Джордж скочив на візок, кинувся йому на шию і зі слізьми на очах гнівно заговорив: