Джордж поїхав на кілька днів погостювати до одного свого приятеля з сусіднього маєтку. Він вирушив з дому напередодні вранці, коли звістка про Томове нещастя ще не набула розголосу, отож навіть і не знав про це.
Передайте моє вітання паничеві Джорджу,– щиро мовив Том Гейлі стьобнув коня, і, востаннє обвівши довгим сумним поглядом знайомі місця, Том поїхав геть.
На той час містера Шелбі вдома не було. Він продав Тома під тиском скрутних обставин, щоб звільнитися зпід влади людини, якої дуже боявся, і найпершим його почуттям після завершення тієї справи була полегкість. Та палкі докази дружини збудили в ньому приспане каяття, а Томова безмовна покірливість ще дужче посилила гризоти сумління. Марно було переконувати себе" що він мав право продати свого невільника, що всі кругом це роблять, а дехто навіть і без будь якої потреби,– заспокоїти своє сумління він не міг. Отож, щоб не бути свідком тяжкої сцени прощання, він подався з дому в якихось справах, сподіваючись, що, доки він повернеться, буде вже по всьому.
Том і Гейлі їхали курною дорогою, швидко поминаючи такі знайомі Томові місця. Аж ось околиці маєтку лишилися позаду, і вони опинились на відкритій горбовині. Проїхавши ще з милю, Гейлі раптом спинив коня біля придорожньої кузні і, взявши з собою пару наручників, звелів ковалеві розклепати їх.
– Трохи замалі на такого здоровила,– сказав Гейлі, простягаючи йому наручники й показуючи на Тома.
– Овва! Та це ж Том з маєтку Шелбі! Невже хазяїн продав його? – спитав коваль.
– Еге ж, продав,– відказав Гейлі.
– Ото дивина! – сказав коваль.– Хто б міг подумати!.. Одначе вам ні до чого брати його в кайдани. Він дуже чесний і добрий чоловік...