Хлопчики стояли принишклі, позираючи то на батька, то на матір. Тим часом мала дівчинка вчепилася за материну спідницю і зайшлася настирним, вимогливим криком.
– Ну годі! – сказала тітонька Хлоя, витираючи очі й беручи на руки дитину.– Не буду більше... А тепер сідайте їжте. Це моє найкраще курча. І вам, хлоп'ята, щось перепаде. Насварилась матуся на вас, бідолашних.
Хлопчиків не треба було просити двічі, і вони враз накинулись на їжу. Та й недарма, бо якби не вони, то навряд чи хтось віддав би належне всім тим ласощам.
– Ну, а тепер,– сказала тітонька Хлоя, прибравши зі столу,– треба поскладати твої речі. От тільки б він
не забрав їх у тебе. Знаю я, що вони за люди, ті торговці,– геть усі лихі й підлі! Ось дивись – у цьому кутку твоя тепла білизна, як нападе ревматизм. Бережи її, бо іншої тобі ніхто там не справить. З цього боку старі сорочки, а з цього–нові. Панчохи твої я звечора доплела й поклала всередину клубочок вовни, щоб було чим їх штопати. Та тільки хто ж тобі тепер штопатиме?..– І тітонька Хлоя, знову знеможена горем, похилила голову на скриньку і заридала.– Ой лишенько! Це ж ні одна душа тебе не догляне, чи то здорового, чи хворого! То де вже мені тепер бути добрій!..
Хлопчики, поївши все, що було на столі, помалу збагнули, що в домі щось не гаразд. Бачачи, що мати плаче, а батько дуже смутний, вони й собі почали пхикати і терти очі. Дядечко Том посадив на коліна малу донечку і дав їй волю розважатися досхочу. Дівчинка дряпала йому обличчя, смикала за чуприну й раз у раз верещала від захвату, щиро радіючи з якихось своїх почуттів.
– Веселися, безталанна дитино! – мовила тітонька Хлоя.– Доживеш і ти до такого! Прийде час, і ти теж побачиш, як продадуть твого чоловіка, а може, й саму тебе продадуть... А що вже оцих хлопчаків – то напевне, ось нехай лиш трохи підростуть і стануть на щось годні. Бо навіщо тоді й негри, як не мати з них прибутку!
В цю мить один з хлопчиків вигукнув: