– Онде пані сюди йде!
– Нічим вона не зарадить, то чого б їй іти? – буркнула тітонька Хлоя.
Місіс Шелбі зайшла до хатини. Тітонька Хлоя похмуро й непривітно посунула до неї стілець. Та господиня нічого того не помітила. Обличчя її було бліде й схвильоване.
– Томе,– сказала вона,– я прийшла, щоб...
Голос її раптом урвався. Не зводячи очей з мовчазних мешканців хатини, вона сіла на стілець, затулила обличчя хусточкою і гірко заплакала.
– Та що ви, пані, не треба... не треба! – мовила тітонька Хлоя, і сама заходячись слізьми.
А за якусь хвилю вже плакали всі разом.
– Мій вірний друже,– сказала Томові місіс Шелбі,– я не маю чим тобі допомогти. Якщо я дам тобі грошей, їх у тебе однаково заберуть. Але я даю тобі слово честі, що не згублю твого сліду і, як тільки