а я це добре знаю.
Сенатор коротенько розповів господареві ферми Елізину історію.
–,Ой леле!..Оце то так!..– жалісливо приказував той добрий чоловік.– Бідолашна! Вони женуться за нею, мов за оленицею, і все лиш за те, що вона любить свою дитину і вчинила так, як вчинила б кожна мати. Ні, скажу я вам, коли я чую про таке, мені хочеться проклинати все на світі,– мовив він, витираючи очі своєю величезною, вкритою ластовинням рукою.
За мить Джон відкоркував пляшку пінистого сидру і почастував сенатора.
– Вам би теж краще лишитися тут, доки розвидніє,– щиро сказав він.– Ось я зараз гукну свою стару, вона миттю влаштує вам постіль.
– Ні, дякую, мій добрий друже,– відказав сенатор.– Мені треба їхати, щоб встигнути на нічний диліжанс до Колумбуса.
– Ну що ж, як треба – то треба. Тоді я трохи проведу вас і покажу іншу дорогу, кращу від тієї, якою ви приїхали. Та дорога надто погана.
Джон одягся і з ліхтарем у руці вивів сенаторову карету на дорогу, що збігала в улоговину за фермою. Прощаючись, сенатор поклав йому в руку десятидоларову банкноту.