– Чи дали б ви притулок нещасній жінці з дитиною, що тікає від людоловів? – навпростець запитав сенатор.
– А чому ж би ні? – поважно відказав чесний Джон.
– Так я й думав,– сказав сенатор.
– А якщо хтось поткнеться за нею сюди,– промовив добродушний здоровань, випростуючись на весь свій велетенський зріст,– я вже його зустріну як годиться, будьте певні. Та ще є семеро моїх синів, усі з мене заввишки, вони теж залюбки мені підможуть. Отож вітайте тих панів і перекажіть їм, що "на них тут радо чекають о будь якій порі,– докінчив Джон і, запустивши пальці в свою буйну чуприну, що здималась на голові, мов копиця, голосно зареготав.
Бліда, знеможена, ледве жива від утоми, Еліза рушила до дверей, тримаючи на руках міцно заснулого хлопчика. Вайлуватий господар підніс їй до обличчя свічку і, співчутливо щось пробурмотівши, відчинив двері до невеличкої кімнати, суміжної з просторою кухнею, в яку вони зайшли. Тоді засвітив ще одну свічку, поставив її на стіл і обернувся до Елізи.
– Отож, голубонько, вам нема чого боятися, нехай би хоч хто сюди заявився. Я маю все, що треба для такої нагоди,– мовив він, показуючи на кілька добрячих рушниць, що висіли на стіні,– і мої друзі знають, що не поведеться тому, хто спробує забрати з цього дому гостей без моєї на те волі. А тепер лягайте і спіть собі спокійно, наче в рідної матусі.
Він вийшов і зачинив за собою двері.
– Та вона справжня красуня,– мовив він до сенатора.– Авжеж, таким от красуням і доводиться здебільшого тікати, коли вони доброчесні та порядні. Хто хто,