— А от із якого: дивіться, перед нами широкий лан соняхів; на цій дорозі я його зроду не бачив.
Тут усі подивилися навкруги: виявилося, що соняшники вже не тільки попереду, а й з усіх боків, і на їхніх високих стеблах гойдалися величезні голови-соняхи. Від їх яскраво-золотавих пелюсток в очах було аж темно, а покліпавши очима, подорожні помітили, що кожен сонях на стеблині насправді крутиться, як маленький вітряк під вітер, і від їхнього мерехтіння аж голова йшла обертом, і куди йти — ніхто вже не пам’ятав.
— Це хтось на нас морок напускає! — здогадався Тіп.
На певний час усі ошелешено завмерли, аж тут Залізний Лісоруб хекнув від нетерпіння і замахнувся сокирою — прорубати дорогу. І тут раптом, наче по команді, соняхи припинили своє моторошне вертіння, а в обрамленні пелюсток у кожній квітці мандрівники ясно побачили чарівні дівочі личка. На кожному з цих облич промайнула глумлива посмішка, а потім усі посмішки дзвіночками злилися у глузливий сміх.
— Стій! — закричав Тіп, хапаючи Лісоруба за руку. — Не смій! Хіба не бачиш? Вони ж живі!
Тієї ж миті квітки знову закрутилися-завертілися до памороки в голові, а личка зникли, наче у коловерті.
Залізний Лісоруб безсило опустив сокиру й сам опустився на землю.