— Я починаю думати, — зауважив Залізний Лісоруб, придивившись уважно до Козли, — що чудесам нема кінця і краю! Як вам удалося оживити цю істоту?
— За допомогою чарівного порошку, — скромно потупився хлопець. — Якби не Козла, я навіть і не знаю, де б ми зараз були.
— Саме вона врятувала нас від заколотниць, — додав Опудало.
— Тоді, певна річ, ми маємо прийняти її до нашого товариства, — оголосив Імператор. — Жива Козла — це нове слово в чародійстві і заслуговує на ретельне наукове дослідження. З ногами в неї все гаразд, а от як із головою?
— Я не можу похизуватися багатим життєвим досвідом, — сама за себе відповіла Козла, — та уму-розуму, здається, набираюся хутко. Часом мені спадає на думку, що в мене розуму більше, ніж у декого з присутніх, не стану вказувати копитом.
— Може, й так, — мовив Імператор, — бо досвід не обов’язково означає мудрість. До речі, про час: він плине швидко, а нам треба збиратися в похід.
Імператор викликав до себе найвищого сановника, лорда хранителя печатки, і дав тому доручення щодо керівництва країною за його відсутності. Тим часом Їхню Величність Опудала знову випатрали, ретельно випрали розмальований мішечок, що служив за голову, знову напхали його підсушеним чудодійним мозковим горошком, що його Опудалові колись пожалував ще Великий Чарівник Оз, і заново намалювали обличчя. Його одяг, укритий пилом за довгу дорогу, витрусили як слід і відпрасували найкращі імперські кравці; а корону натерли до блиску і знову поклали на тім’я, приторочивши грубою ниткою, бо Залізний Лісоруб наполягав на тому, що королівські регалії завжди повинні бути з королем. Тепер Їхня Величність виглядали не як задрипане опудало, а набули справжньої величності, і хоча вони не були схильні до чванства, та вельми вдовольнилися своїм новим виглядом, і навіть у їхній ході тепер з’явилася ваговитість. А Тіп, не гаючи часу, привів до ладу і додатково укріпив руки-ноги свого Джека, а ще оглянув Козлу і переконався, що та в робочому стані.