— Щиросердо дякую, — просвітлів обличчям Їхня Величність, походжаючи туди-сюди, аби впевнитись, що тримає рівновагу. — Знаєте, бути Опудалом має низку плюсів, бо якщо маєш поруч друзів, готових завжди прийти на допомогу, то нічого лихого з тобою трапитися не може.
— А мене ось що бентежить: чи гарбузи часом не лускаються на осонні? — знову запитав Джек не без тривоги в голосі.
— Та не переймайся! Не лускаються! — весело відповів Опудало. — Усе, чого тобі варто боятися, мій юний друже, це старості. Коли золотавої юності торкнеться тлінь, тоді ми й скажемо тобі: «Прощавай!», але не варто непокоїтися наперед. Коли ми угледимо перші ознаки гниття, ми тебе першим повідомимо. А тепер — нумо в путь! Як же мені кортить зустріти свого друга — Залізного Лісоруба!
Отож вони знову вмостилися на Козлу. Тіп тримався за кілок, Джек притулився до Тіпа, а Опудало обома руками обхопив Джека.
— Не жени, за нами ж бо ніхто вже не женеться, — напучував Тіп «скакуна».
— Ого-го! — підскочила Козла.
— Коні кажуть «іго-го», — поправив Джек.