— Ось та, хто вам потрібна, — сказала одна з конвоїрок. — І тепер наша Королева просить вас зняти облогу, як ви й обіцяли, і піти додому з миром.
— Свого слова я, звісно, дотримаю, — відповіла Ґлінда, задоволена тим, як швидко була виконана її вимога. — Якщо це й справді стара Момбай.
— Звісно, стара Момбай, — підтвердила конвоїрка, яка і справді була певна, що каже правду. На тому воячки Джинджур повернулися в міські мури.
Тим часом Чародійка покликала до свого шатра Опудала та його друзів і в їх присутності почала допитуватися у гаданої Момбай про зниклу дівчину на ім’я Озма. Та Джелія, певна річ, ні сном ні духом не відала про те, про що її розпитують, тому вона передусім налякалася, а потім, на великий подив Ґлінди, розридалася.
— Що за дурна вистава! — спалахнула гнівом Чародійка. — Ніяка це не Момбай! Думали нас круг пальця обвести! Скажи-но, як тебе звати? — спитала вона у тремтячої дівчини.
Та Джелія, настрахана погрозами старої Відьми, що на неї чекає неминуча смерть, якщо вона зізнається в обмані, боялася навіть рота розкрити. Утім, Ґлінда, хоч якою доброю і справедливою вона була, усе ж тямила в чаклунстві, як ніхто інший у країні Оз. Вона промовила кілька чародійних слів, провела руками у повітрі і — о диво! — перед ними знову стояла юна дівчина, тоді як далеко звідси, в палаці Джинджур, Момбай знову обернулася на лиху та горбату стару каргу.
— Та це ж Джелія Джем! — вигукнув Опудало, упізнавши в дівчині давню знайому.