— Недобрі часи чекають на нас, — пробурчала стара Відьма, зазирнувши в чарівне люстерко, яке завжди носила з собою в кишені. — І все ж, гадаю, є в нас вихід: ми ще можемо пошити в дурні ту Чародійку, якою б розумною вона себе не вважала.
— А може, все ж таки краще передати вас в її руки, та й край? — неспокійно засовалася на троні Джинджур.
— Якщо ти це зробиш, то з наступним кроком ти втратиш свій трон! — без тіні сумніву відповіла Відьма. — А якщо кожен із нас робитиме свою справу, то я врятую нас обох.
— Що ж, робіть свою справу, — кивнула Джинджур, — бо бути королевою — це, сказати б, так шляхетно, що у мене не виникає жодного бажання повернутися додому, де тебе обов’язково мати примусить застилати за собою постіль і мити посуд.
Отож Момбай звеліла привести до себе Джелію Джем, якщо ви пам’ятаєте, хто це, і зачаклувала її якимись їй відомими страшними чарами. Під дією цих чарів Джелія набула вигляду та рис старої Момбай, тоді як сама відьма все більше стала нагадувати юну дівчину, та так, що врешті-решт ніхто й не запідозрив би підміни.
— А от тепер, — сказала стара Момбай королеві, — нехай твої воячки відведуть це дівчисько до Ґлінди. Та вирішить, що до її рук потрапила справжня Момбай, зніме облогу й повернеться до своєї господи.
По тому Джелію, яка вже шкутильгала, як стара бабця, випхали за міську браму і поставили перед очі Ґлінди.