Великим же було здивування Королеви Джинджур, коли наступного ранку в її покої увірвалися воячки з доповіддю про велике військо, яке оточило місто. Не гаючи ані миті, вона видерлася на найвищу башту королівського палацу і вже на власні очі побачила з усіх боків стяги, що майоріли на вітрі, і величне сніжно-біле шатро Ґлінди, просто навпроти міської брами.
— Ми пропали! — у відчаї скрикнула Джинджур. — Куди нашим в’язальним шпицям проти довгих списів та гострих мечів наших ворогів!
— Найкраще, що в наших силах, — вихопилося в одної з воячок, — це здатися якнайшвидше, поки ми всі ще живі та цілі.
— А от і ні, — виказуючи хоробрість, відповіла Джинджур. — Поки ворог за міськими мурами, він нам не страшний, але ми маємо виграти час, а для цього повинні втягнути їх у перемовини. Отож ступай до Ґлінди під білим прапором парламентера й відверто запитай, навіщо вона з військом уторглася до наших земель і які у неї вимоги.
На тому парламентерка вийшла за браму з білим прапором, тим самим показуючи, що вона з мирною місією, і її провели до шатра Ґлінди.
— Передай вашій Королеві, — наказала Чародійка, — щоб вона видала мені стару Момбай. Якщо це буде зроблено, то ніхто в місті не постраждає.
Ці слова парламентерка і передала своїй Королеві, викликавши у тої чималу розгубленість, бо, з одного боку, стара Момбай була у неї головною радницею, а з іншого — вона боялася стару каргу як вогню. Так чи інакше, а вона послала за старою і переказала їй вимоги обложників.