— Не верзи дурниць! — вигукнув Опудало, якого ці слова зачепили за живе. — Хіба не він дав мені мій чудовий мозковий горошок, що так добре варить?
— І серце в мене, серцем чую, калатає, — із серцем мовив Залізний Лісоруб, — і дати його мені міг лише справжній чародій, а не якийсь там жук.
— Можливо, я був дезінформований, — пішов навспак Довгоносик. — Особисто з Чарівником я знайомий не був.
— Зате ми були! — мовив, як відрубав, Опудало. — Він був великим Чарівником, запевняю вас. Звісно, йому можна закинути деякі дрібні розіграші, та якби він не був великим Чародієм, то як — дозвольте запитати — він спромігся заховати цю дівчину Озму так, що її й досі ніхто не знайшов?
— З-з-здаюсь! — прозудів присоромлений Довгоносик.
— Нічого розумнішого від тебе я ще не чув, — похвалив його Залізний Лісоруб.
— Що ж, перед нами велика загадка, і треба спробувати ще раз, — замислено продовжила Чарівниця. — Є у мене в бібліотеці одна книжка, в яку вписано все, що робив Чарівник, коли мешкав у нашій країні Оз, чи принаймні те, про що мені доповідали мої лазутники. Сьогодні ввечері я ретельно її перечитаю і спробую відшукати дивності, що зможуть нас вивести на слід зниклої Озми. А ви тим часом відпочивайте і розважайтеся, будьте у моєму палаці, як удома, і розпоряджайтеся моїми слугами, як власними. Чекаю вас завтра на нову аудієнцію.