— Подейкують, що трон дістався йому від Пасторія, попереднього Короля, — пригадав Опудало, дедалі більше знічуючись під пронизливим поглядом Чарівниці.
— Отже, — оголосила Ґлінда, — насправді трон Смарагдового міста по праву не належить ані вам, ані Джинджур, ані Чарівнику Оз, а Пасторію. Бо саме його незаконно позбавив трону Чарівник.
— Ваша правда! — сумирно визнав Опудало. — Але ж Пасторія давно помер, і хтось же має правити на його місці.
— У Пасторія була донька, і саме вона — законна спадкоємиця трону. Чи вам про це відомо?
— Ні, — відповів Опудало. — Але якщо дівчина жива і здорова, то я нізащо не стану в неї на шляху. Мені важливіше скинути Джинджур як самозванку, ніж повернути собі престол. Правду кажучи, невелика втіха бути Королем, особливо коли в тебе своя голова на плечах. Я вже давно зрозумів, що я з моїми мізками вартий вагомішої посади. Але де ж та дівчина, якій належить трон, і хоч як її звати?
— Звати її Озма, — відповіла Ґлінда. — І це все, що мені відомо, як я не намагалася відшукати правду. Бо Чарівник Оз, щойно захопивши трон у батька Озми, сховав дівчину в потаємному місці і за допомогою невідомих мені чар зробив так, що дізнатися, де вона, не може навіть така вправна у чародійстві особа, як я.
— Щонайменше це дивно, — втрутився, зарозуміло випнувши груди, Довгоносик. — А ми ось чули, що цей, так би мовити, Чарівник Оз, той іще жук, тобто шахрай.