Незабаром настала ніч; Тіп із Довгоносиком лягли спати, а інші всілися колом, терпляче дожидаючись світанку.
Наступного ранку всі привітали себе з тим, що Ґамп у повному порядку, бо з першими променями сонця зграя ґав, ще більша, ніж до того, з’явилася, аби дати рішучий бій за своє гніздо. Та дожидатися нападу наші мандрівники не стали. Вони застрибнули на сидіння диванів, і Тіп дав команду Ґампу на зліт.
Ґамп здійнявся в повітря, і вже за кілька помахів крил вони були так далеко, що ґавам їхнє гніздо дісталося без бою, а мить, коли ще можна було пускатися навздогін, вони проґавили.
Ґамп узяв курс на північ, туди, звідки вони й прилетіли. Принаймні так вирішив Опудало, а його авторитет щодо вибору напрямку був незаперечним. Лишивши позаду кілька сіл та міст, Ґамп линув над широкою рівниною. Тепер будиночки траплялися все рідше й рідше, аж поки зовсім не перестали стрічатися. А далі під ними простиралася лише безкрая піщана пустеля — та сама, що відділяє решту світу від країни Оз. А вже близько полудня вдалині показалися маківки будинків, що їх будували в країні Оз, а це означало, що рідна земля вже не за горами.
— Так-то воно так, — сказав Залізний Лісоруб, — але ж і будинки, і паркани тут блакитні, а блакитні вони в країні Жвакунів, а країна Жвакунів дуже далеко від земель Ґлінди Доброї.
— Як же нам бути? — спитав хлопець, обертаючись до їхнього провідника.
— Не знаю, — чесно визнав Опудало. — Якби ми були в Смарагдовому місті, я сказав би, що летіти треба строго на південь. А через те, що нам у Смарагдове місто шлях закритий, то швидше за все з кожним помахом крил ми все далі й далі від місця призначення.