— Авжеж, грішми, — не знітився хлопець. — Просто під ногами на дні гнізда тисячі доларових купюр. Хоч по одному, хоч по два, хоч по п’ять. По десять, по двадцять, а хоч і по п’ятдесят. Купа грошви! Вистачить, щоби напхати цілу дюжину Опудал. Чом би не пустити гроші на добру справу?
Держаком сокири Залізний Лісоруб почав ворушити сміття і — точно! — те, що на перший погляд здавалося паперовим непотребом, виявилося банкнотами різної вартості, що їх злодійкуваті ґави натягли до гнізда за довгі роки набігів на навколишні міста і села.
Якщо порахувати, то просто під ногами тут було зарито цілий скарб, а неторканим він залишався тому, що сюди не могла ступити нога людини. Отже, за згодою Опудала, всі стали набивати його грішми. Звісно, для цієї справи обирали лише новенькі й найчистіші банкноти, які були дбайливо розсортовані. На ліву ногу пішли лише п’ятидоларові банкноти, а от на праву ногу — десятидоларові, зате тулуб був напханий відбірними п’ятдесяти- і стодоларовими асигнаціями, серед яких, утім, зустрічалися й тисячні, так що камізелька ледве не розлазилася по швах.
— Тепер ви, — коли роботу було закінчено, значливо оголосив Довгоносик, — найцінніший член нашого товариства, а позаяк ви серед відданих друзів, то можете бути спокійні: задарма вони вас не віддадуть.
— Дякую, друзі, — розчулився Опудало. — Почуваюся зовсім новою людиною. І хоча на перший погляд я комусь можу здатися грошовим мішком із банківського сховища, прошу, друзі, не забувайте, що в голові моїй все той же мозковий горошок і варить вона так само, як і раніше. Саме моя голова і є тим надбанням, на яке ви завжди можете покластися у скруті.
— Що ж, у скруті ми зараз і є, — зауважив Тіп, — і якщо ваша світла голова не витягне нас звідси, то доведеться нам до кінця наших днів кукувати у чужому гнізді.
— А як же пігулки бажань? — намацавши перечницю в кишені, запитав Опудало. — Чи не можна їх використати для порятунку?