— Аж ніяк! Доки не навчимося рахувати до сімнадцяти по два, — за всіх відповів Залізний Лісоруб. — Хоча є серед нас вельми освічений Довгоносик, якому ці підрахунки, либонь, як два по два — чотири.
— А це не питання освіти, — відрубав Довгоносик, — це не задача з математики, а халепа з математикою. Саме такі приклади наводив професор на дошці, з іксами, ігреками й іншими відомими та невідомими і таке інше, які він сам же заплутував за допомогою різних знаків: плюсів та мінусів, рівно тощо. Але він ніколи й нічого не казав, якщо, звісно, мене не зраджує пам’ять, про те, як порахувати до сімнадцяти шляхом додавання парних чисел, скажімо, по два.
— Годі! Годі! — не стримався Гарбузова Голова. — Від цих викрутасів у мене вже голова обертом.
— І в мене теж, — додав Опудало. — Ваша математика мені дуже нагадує банку з різними соліннями: чим більше намагаєшся вивудити те, чого тобі кортить, тим менше в тебе шансів. Я переконаний: якщо задача має якесь рішення, то воно має бути простим.
— Саме так, — підтримав його Тіп. — Стара Момбай не кумекала ані в іксах, ані в мінусах, бо й до школи не ходила.
— А що як рахувати не з одиниці, а з половинки? — раптом сказала Козла. — Дві половинки — це один. А далі рахувати по два, і так до сімнадцяти.
Тут усі витріщилися на Козлу як на нові ворота, бо від кого, а від Козли нічого такого ніхто взагалі не чекав.