Від цього запитання всім стало не по собі. Усі з жахом обвели поглядом гніздо: жодної соломинки скільки око сягне. Усе-все розтягли ґави до останньої соломинки, все-все скинули у прірву.
— Мій сердешний, бідолашний друже! — мовив Залізний Лісоруб, піднімаючи голову на руки і ніжно погладжуючи її по потилиці. — Нікому й на думку спасти не могло, що на тебе чекає такий ось кінець.
— Я не щадив себе заради друзів, — відповів Опудало, — і я тільки радий, що кладу свою голову на олтар нашої спільної справи.
— Чого ви тут голови повісили? — знизав плечима Жук. — Головне, що одяг цілий.
— Одяг-то цілий, — не зрозумів Залізний Лісоруб, — але навіщо він здався, коли всередині пусто?
— Якщо немає соломи, чом би не напхати його грішми? — раптом мовив Тіп.
— Грішми?! — почувся здивований хор.