— А як ми зрозуміємо, що долетіли до палацу Ґлінди Доброї?
— До її палацу неблизький шлях, — озвався Лісоруб. — Ще летіти й летіти. Я бував там колись.
— Але ж ми не знаємо, як швидко летить Ґамп, — занепокоївся хлопець. — Землі не видно, а до ранку ми можемо залетіти далеко від того місця, куди нам треба.
— Так-то воно так, — і собі занепокоївся Опудало. — Але ось халепа: як нам зупинитися, я й гадки не маю, адже ми можемо сісти в річку чи зачепити дзвіницю, і тоді не уникнути трощі.
Відтак Ґампа ніхто зупиняти не став, і він летів собі далі й далі, час від часу змахуючи своїми великими крилами, а всім нічого іншого не залишалося, як терпляче чекати ранку.
Наскільки обґрунтованими були побоювання Тіпа, стало ясно вже у досвітніх сутінках, коли внизу проглянули горбисті рівнини, серед яких були розкидані поселення з чудернацькими дахами: не такими, як маківки, як це було у країні Оз, а з похилими крилами і гребенем по центру.
Серед відкритих рівнин бродили чудернацькі тварини, яких ані Залізний Лісоруб, ані Опудало, що раніше бували у володіннях Ґлінди Доброї, ніколи і в очі не бачили.