— Ваша правда! — відповів Тіп. Він був вельми розчарований. — Ніхто не може порахувати до сімнадцяти по два.
— Виходить, нам пігулки ні до чого, — аж застогнав Гарбузова Голова. — Ця новина наповнює мене великим смутком. Бо була в мене надія загадати, аби моя голова на плечах завжди була свіжа та ясна.
— Пусте! — різко обірвав його Опудало. — Якби ми могли скористатися цими пігулками, ми загадали би бажання куди кращі, ніж це.
— А я не знаю, що може бути кращого за свіжу голову, — заперечив бідолашний Джек. — Якби над вами увесь час висіла загроза зіпсуватися, ви зрозуміли б мої тривоги.
— Що стосується мене, — сказав Залізний Лісоруб, — то я співчуваю тобі від усього серця. Але позаяк ми не можемо порахувати по два до сімнадцяти, то співчуття — це єдине, чим я можу тобі зарадити.
Тим часом зовсім стемніло. Над головами мандрівників нависли низькі хмари, крізь які не пробивалося місячне сяйво. А Ґамп летів собі й летів, і невідомо чому його корпус, що складався з двох диванів, усе більше і більше розгойдувався, аж голова йшла обертом. Жук-хитун поскаржився, що його від морської хвороби нудить, та й Тіп геть увесь зблід і відверто був не в гуморі. Решта ж учепилися у диванні спинки і, здавалося, що до хитавиці їм байдуже, лише б не випасти ненароком за борт.
Нічний морок дедалі більше згущувався, а Ґамп знай усе мчав собі чорним небом. Незабаром мандрівники вже не бачили один одного, і на борту повисла гнітюча тиша. Аж ось після глибоких роздумів обізвався Тіп: