— Авжеж, — згодився Опудало.
— Якщо приймається, тоді треба обнишпорити кожен закуток у палаці, — вів далі Залізний Лісоруб. — І все, що може стати в нагоді, підняти на дах. Там і буде моя майстерня.
— Однак спершу, — озвався Джек, — прошу вас відв’язати мене від Козли та дати мені нову ногу, аби я міг ходити самостійно. Бо так від мене користі, як від Козли молока.
Тож насамперед Залізний Лісоруб відбив сокирою від бенкетного столу з червоного дерева, що стояв посеред тронної зали, різьблену ніжку, яку й приладнав замість відсутньої Джеку. Чи треба казати, що той був вельми задоволений обновою!
— Якось дивно, — мовив він, спостерігаючи за вправною роботою Лісоруба. — Раніше я з усіма був на короткій нозі, а тепер ти знову ставиш мене на ноги, одна з яких, а саме ліва — це справжній витвір мистецтва.
— Й одне це вже доводить твою незвичайність, — підтримав його Опудало. — А на мою думку, тільки незвичайні люди заслуговують на увагу в цьому світі. Бо люди звичайні, вони — як листя на дереві, живуть і чахнуть непомітно для інших.
— Це слова не солом’яного опудала, а справжнього філософа! — захоплено вигукнув Жук-довгоносик, допомагаючи Лісорубу поставити Джека на ноги.