— І справді він такий, — погодився Опудало. — Бо може стати нашим єдиним спасінням. Тільки треба це добре обмізкувати. А для цього, любий Тіпе, зніми з мене цю важку корону.
Тіп дістав свого кишенькового ножика й акуратно зняв шви, на яких трималася на голові Опудала корона. Опудало полегшено зітхнув, а саму корону повісив на кілочок позаду трону.
— Це була моя остання регалія королівського сану, — оголосив він. — Утім, я навіть радий, що її позбувся. Колишній правитель цього міста на ім’я Пасторія передав цю корону могутньому Чарівнику Оз, який у свою чергу передав її мені. А тепер дівчисько на ім’я Джинджур вимагає цю корону собі. А мені лишається тільки сподіватися, що вона їй не завдасть головного болю.
— Що за шляхетна думка, перед якою хочеться зняти капелюха, — схвально кивнув Залізний Лісоруб.
— А тепер, з вашого дозволу, я маю зануритися у свої думки, — мовив Опудало, вмощуючись на троні.
Товариство з повагою принишкло, щоб не сполохати його думки, бо всі були щиро переконані у винятковій силі його розуму. Після тягучого очікування, яким воно здалося нетерплячим споглядачам, мислитель випростався на троні й окинув товариство з хитрющим виразом на обличчі:
— Сьогодні мої мізки варять як ніколи — я ними просто пишаюся. Отож слухайте! Спробуй-но ми вирватися на волю через двері палацу, як нас неминуче схоплять. Звідси, якщо не можна втекти по землі, то залишається одне: втікати повітрям!