— Переворот, от що у нас коїться, як Ваша Величність і самі мають добре знати, — відповів той. — Ото як ви нас покинули, жінки тут усе перекроюють на свій лад. Як добре, що ви надумали повернутися — відновити порядок, бо весь цей домашній клопіт та морока з дітьми вкрай виснажують усіх порядних чоловіків Смарагдового міста.
— Гм, — задумливо мовив Опудало. — Якщо хатній клопіт, як ви кажете, такий уже виснажливий, то виникає питання: як же жінки поралися та не нарікали?
— Чого не знаю, того не знаю, — відповів чоловік і глибоко зітхнув. — Мабуть, вони зроблені з чогось іншого. Із заліза, приміром.
Так наші друзі йшли вулицею, і ніхто їх не зупиняв. Лише подекуди якісь жінки відволікалися від своїх балачок і проводжали їх здивованим поглядом, та ненадовго, бо, бач, і без них їм було про що теревенити і над чим посміятися. А коли дорогою товариство зустрічало дівчисьок з Армії заколотниць, то ці воячки аж ніяк не здіймали галасу і навіть не виявляли занепокоєння, а просто мовчки поступалися їм дорогою, дозволяючи без жодних перепон прямувати далі.
Саме це Опудала дещо й насторожило.
— Чи не прямуємо ми просто в пастку? — стривожено прошепотів він.
— Не вигадуй казна-що! — упевнено заперечив Залізний Лісоруб. — Вважай, ми вже перемогли.