Наближаючись до брами Смарагдового міста, мандрівники помітили, що на її чатах стоять дві дівчини з Армії заколотниць. Ті одразу ж вихопили з куделі волосся в’язальні шпиці, якими погрожували штрикнути будь-кого, хто наважиться проникнути до міста. Утім, Залізного Лісоруба це не лякало.
— Найгірше, що вони можуть зробити, — це подряпати мій чудовий нікельований нагрудник, — мовив він. — Та, гадаю, до найгіршого справа не дійде. Бо, здається, налякати цих горе-вояк удасться і без бою. Мерщій всі за мною!
Широко розмахуючи сокирою, він безбоязно рушив до воріт, а всі інші без вагань прослідували за ним. Дівчата, які не чекали жодного опору, побачивши величезну блискучу сокиру, що зі свистом розсікала повітря, заверещали: «Рятуйте!» та щодуху порснули до міста. Тому мандрівники без перепон пройшли крізь браму і закрокували просторою мармуровою вулицею просто до королівського палацу.
— Якщо так піде й далі, то невдовзі ми знову посадимо Вашу Величність на його законний престол, — усміхнувся від легкої перемоги над вартою брами Залізний Лісоруб.
— Завдяки тобі, любий друже, — люб’язно відзначив Опудало. — Хіба можна встояти перед добрим серцем та гострою сокирою!
Ідучи вулицею, крізь розчахнуті двері мандрівники бачили, що відбувається всередині; а всередині чоловіки підмітали підлогу, витирали пил та мили посуд, тоді як жінки байдикували та про щось весело теревенили між собою.
— Що тут у вас коїться? — звернувся Опудало до якогось зажуреного чоловіка з розкуйовдженою бородою та у фартуху, що саме котив тротуаром дитячу коляску.