— Я вже відпочив, — кивнув той. — У путь!
Маленький загін вирушив, а сіренька мишка прудко побігла попереду. Коли мандрівники відставали, вона зупинялася, чекаючи на них, а потім знову бігла далі.
Без допомоги маленького провідника, на якого не діяли чари, Опудало та його супутники, можливо, ніколи так і не дісталися б Смарагдового міста, бо більшість перешкод на їхньому шляху були нічим іншим, як плодом чаклунського мистецтва старої Момбай. Насправді ті перешкоди були не справжні, а уявні, бо чаклунство Момбай оманою діяло на уяву. І от коли мандрівники зупинилися на березі бурхливої річки, що могла все змести на своєму шляху, маленька Королева, як ні в чому не бувало, перейшла потік і лапок не замочила. Усі рушили слідом за нею — і що ж? — хоч би крапля води, «річку» як корова язиком злизала!
Не встигло товариство ступити й кілька кроків, як перед ними, перегородивши дорогу, постала гранітна скеля, та така, що як голову не задирай, а вершини не видно. Але сіренька мишка і вусом не повела, просто пройшла крізь скелю, а за нею — й усі інші, а скеля розтанула, як імла, просто на очах.
А на першому ж привалі, який всі інші влаштували для Тіпа, вони раптом опинилися на роздоріжжі: звідкись у них під ногами з’явилося не багато не мало, а сорок стежинок, які всі розбігалися врізнобіч. Більше того: не встигли всі остаточно розгубитися, як сорок стежин завертілися колесом спершу в один бік, а потім — в інший, аж голова пішла обертом.
Але Королева звеліла їм іти слідом за нею і побігла навпростець. І не встигли всі зробити й кілька кроків, як коловерть стежин зникла з очей, як і не бувало.
Та попереду на них чекала чи не найпідступніша з усіх каверз старої Момбай. Вона наслала на мандрівників стіну вогню, що з тріском наближалася сухою лукою, загрожуючи поглинути їх усіх в одну мить.